Альона з дочкою та хворим чоловіком живе у прифронтовому селі Запорізької області.

Від початку війни родина допомагає військовим, передає власноруч зроблену випічку та інше необхідне.

Перші симптоми хвороби жінка відчула майже 2 роки тому, коли в черевній порожнині стрімко почала накопичуватись рідина. На УЗД виявили патологію судин гепатобіліарної ділянки й далі направили на профільні дослідження. Тоді вперше було встановлено діагноз - аутоімунний цироз печінки. Єдиним методом лікування цього важкого захворювання є трансплантація печінки.

Чоловік Альони - паралізований 13 років після інсульту, не мав змоги стати донором печінки, а дочка не підходила по антропометричним параметрам, тобто трансплантату і планованого функціонального залишку донора було б недостатньо для повноцінного життя обох. Тоді жінка стала на лист очікування.

В певний момент сечогінні препарати перестали діяти на організм Альони. Живіт продовжував збільшуватись до величезних розмірів, кожні 2 тижні через рефрактерний асцит у місцевій лікарні жінці проводили дренування і спускали до 20-30 л рідини, що накопичувалась у черевній порожнині.

Внаслідок погіршення загального стану пацієнтка була госпіталізована до ННЦХТ ім.Шалімова.

Після ретельного обстеження фахівцями відділу інтервенційної радіології було проведено трансяремне інтрапечінкове портосистемне стентування (ТІПС). Ця сучасна мінінвазивна процедура має високу ефективність й не потребує тривалого відновлювального періоду. Після виконання ТІПС тиск знижується до норми, портальна гіпертензія та її наслідки усуваються. Тому даний лікувальний метод активно засовується для підтримки пацієнтів з цирозом й дозволяє їм дочекатись трансплантації печінки.

Сьогодні Альона вже вдома, передає слова вдячності своїм лікарям та висловлює щире захоплення від роботи персоналу Центру:

«Стільки професіоналізму й турботи, що й словами не передати».

Катерині 40 років. Народилась в Києві

Перші симптоми захворювання у жінки з’явились ще в 20-річному віці. Це були епізоди раптової втрати свідомості, стан схожий на наркотичне або алкогольне сп’яніння.

Родина Катерини була дуже стривожена станом доньки, почався довгий шлях постановки діагнозу - спочатку батьки звернулись до Інституту ендокринології, де професор зробив припущення про наявність Синдрому множинних ендокринних неоплазій 1-го типу (МЕН-1).

Дівчині проводили спеціальні тести на дослідження аномальних коливань рівня глюкози – з нез’ясованих причин організм дівчини виробляв забагато інсуліну і ця глюкоза моментально утилізовувалась.

Фахівці Інституту врешті порадили звернутися у профільний лікувальний заклад, а саме у відділення хірургії підшлункової залози та жовчовивідних проток нашого Центру ім.Шалімова до професора Копчака Володимира Михайловича. Наші хірурги пояснили, що подібну симптоматику може викликати нейроендокринна пухлина ПЗ - інсулінома, яка секретує інсулін. Однак, розміри утворення були дуже маленькі, тому було вирішено визначитись із тактикою лікування під час оперативного втручання.

Після локального видалення пухлини симптоми зникли. Катерина продовжила навчання, влаштувалась на роботу.

Після початку повномасштабної війни жінка переїхала до Польщі.

Одного разу Катерина не змогла прокинутися вранці. Її син викликав швидку допомогу. Було діагностовано критично низький рівень глюкози крові.

При обстеженні лікарі знайшли 3 вогнища у підшлунковій залозі. Було запідозрено наявність інсуліном.

Відтоді Катерина змушена була пройти безліч обстежень, питання про операцію всіляко ігнорувались з боку польських лікарів, через незручну локалізацію вогнищ, близьке розташування магістральних артеріальних та венозних судин та обтяжений анамнез.

Згодом, у Варшавському інституті онкології Катерині запропонували радикальну операцію - тотальне видалення підшлункової залози, яка передбачає видалення всієї підшлункової залози, всієї дванадцятипалої кишки, жовчного міхура та жовчних проток. Це велика інвалідизуюча операція, після якої пацієнт пожиттєво повинен приймати замісну терапію, а саме: інсулін та ферментні препарати. На це жінка піти не ризикнула. Натомість приїхала до України, без вагань звернулась до лікаря проф. Копчака Володимира Михайловича, якому завдячувала своїм нормальним життям і була впевнена на всі 100%.

Пацієнтку обстежили в нашому Центрі і почали готувати до операції. Була проведена унікальна органозберігаюча операція: енуклеація пухлинного вогнища в голівці підшлункової залози та резекція хвоста підшлункової залози зі збереженням селезінки.

Катерина не може стримати слів, розповідаючи свою історію, і висловити наскільки вона вдячна своїм рятівникам.

Незабаром жінка виписується і повертається до своїх діток, які з нетерпінням чекають на маму.

Третя година ночі. Повітряна тривога. Над Україною пролітають дрони й ракети.

А наша бригада хірургів-трансплантологів виїжджає до Черкас, у Черкаську обласну лікарню. Бо життя не чекає.

Тієї ночі було здійснено забір серця для нашого пацієнта — пана Олега, 51 рік, який чекав на свій новий орган ще з жовтня 2024 року. Донором став чоловік, чиє життя трагічно обірвалося на 45-му році.

Ми щиро дякуємо родині донора, яка в найтяжчі хвилини знайшла у собі сили погодитися на донорство. Їхнє рішення подарувало шанс на життя не одній людині. Також дякуємо колегам із Черкаської обласної лікарні за співпрацю та професіоналізм.

Трансплантація — це завжди про мужність, жертовність і людяність. Мужність родини, яка сказала «так» у момент непоправної втрати. Жертовність медиків, які посеред ночі, під час тривог і небезпек, вирушають у дорогу заради життя іншого. І людяність, яка перемагає навіть у найтемніші часи.

Наша трансплант-команда щодня робить усе можливе, щоб дарувати людям другий шанс. І ця нічна поїздка — ще одне підтвердження: навіть під звуки сирен ми обираємо життя.